Вступ

Біль у руці та порушення чутливості — це часто доволі складні прояви в практиці фізіотерапії. Ця щойно оприлюднена клінічна настанова дає оновлене бачення щодо оцінювання та ведення болю в ділянці кінцівок, спираючись на попередні настанови 2019 року. Кисть і верхня кінцівка можуть бути особливо складними через їхню тонку анатомію — через це у клініцистів може з’являтися відчуття невпевненості, коли вони оцінюють і лікують такі стани, як синдром карпального тунелю.

Цей огляд має на меті представити найновіші дані, включно з валідованими клінічними тестами, опитувальниками та діагностичними процедурами, щоб допомогти фізіотерапевтам розбиратися в часто складних проявах болю в кисті та сенсорних порушень, а також підсилити впевненість у клінічному прийнятті рішень. Цей огляд досліджень — перший у двороздільній серії для Physiotutors. Він присвячений клінічній картині та оцінці болю в кисті й сенсорних порушень для діагностики карпального тунельного синдрому. У другій статті будуть розглянуті показники результатів і стратегії втручання.

Методи

Оновлення клінічної настанови (CPG) щодо немедикаментозного/нехірургічного ведення синдрому зап’ясткового каналу (синдром зап’ясткового каналу) розробили фахівці з контенту, призначені Американською асоціацією фізичної терапії (APTA) в ортопедії та APTA Hand and Upper Extremity. 

Автори провели систематичний огляд літератури, опублікованої в період з листопада 2018 року до травня 2025 року. Статті незалежно переглядали двоє рецензентів із використанням заздалегідь визначених критеріїв включення та виключення (детально описані в Додатку B). Усі розбіжності вирішував третій рецензент. Витягування даних і оцінку рівня доказовості також виконували двоє рецензентів, застосовуючи критерії, адаптовані з Оксфордського центру доказової медицини. Дослідження впорядкували від найвищої до найнижчої якості.

Рекомендації розроблялися на основі сили та релевантності доказів, а також з урахуванням користі, ризиків і клінічної застосовності та були узгоджені всією групою розробників. Були вжиті заходи для забезпечення прозорості та мінімізації упереджень, зокрема шляхом розкриття конфліктів інтересів і збереження незалежності від організацій-джерел фінансування. Далі настанову додатково переглянула широка група експертів, зацікавлених сторін і громадськості, щоб забезпечити точність і повноту. Опублікована у 2026 році, настанова буде переглянута в 2031 році або раніше, якщо з’являться нові докази.

Результати

Ця частина 1 зосередиться на результатах щодо поширеності та захворюваності, патогенезу синдрому зап’ясткового каналу, клінічного перебігу, факторів ризику та обстеження. Наступний огляд, який буде опубліковано наступного тижня, розгляне стратегії лікування. 

Поширеність і захворюваність 

Синдром зап’ясткового каналу вражає приблизно 14,4% населення у світі; вищу поширеність повідомляють у країнах з високим рівнем доходу та серед людей із діабетом (до 39%). Він частіше трапляється у жінок, ніж у чоловіків, особливо в середньому віці, а частота випадків залежить від роду занять: значно вища у працівників фізичної праці, ніж у працівників офісу.

Патогенез

Синдром зап’ясткового каналу в першу чергу спричиняється підвищеним тиском у зап’ястковому каналі, що приводить до ішемії серединного нерва, внутрішньонервового набряку та, зрештою, фіброзу нерва й тканин навколо. Фібротичні зміни, особливо в сухожильних піхвах (теносиновії), можуть додатково стискати нерв і зменшувати доступний простір, сприяючи розвитку симптомів. Вважається, що ці процеси відображають слабко виражену хронічну запальну відповідь: дослідження показують залучення як малих, так і великих нервових волокон. Дослідження з візуалізацією (наприклад, ультразвук) часто демонструють збільшення розмірів серединного нерва та зміни кровотоку, особливо на ранніх стадіях. Також системне запалення може відігравати роль, погіршуючи мікроциркуляцію в нерві та сприяючи фіброзу через імунозумовлені механізми. Крім того, фіброз може зменшувати нормальну рухливість нерва в межах зап’ясткового каналу. Однак досі незрозуміло, чи є запалення і фіброз причинами, чи наслідками компресії нерва.

Клінічний курс

Синдром зап’ясткового каналу зазвичай проявляється онімінням, парестезіями та болем у зоні іннервації серединного нерва. Часто все починається з нічних симптомів і функціональних скарг, наприклад, коли з рук випадають предмети. З перебігом хвороби пацієнти можуть почати відчувати слабкість м’язів тенара, що призводить до зниження сили хвату та “підтискання” (pinch). У тяжких випадках це може супроводжуватися видимою атрофією тенара та втратою протиставлення великого пальця. Якщо компресія є тривалою або вираженою, вона може спричиняти суттєве функціональне порушення — інколи незворотне навіть після хірургічного розвантаження. Синдром зап’ясткового каналу може мати гострий початок (наприклад, після травми, запалення або під час вагітності), але значно частіше він розвивається поступово. Хоча зазвичай стан класифікують як легкий, середній або тяжкий, клінічне ранжування, яке ґрунтується лише на симптомах, усе одно залишається складним.

Біль — частий симптом у багатьох пацієнтів і може негативно впливати на якість життя. Значна частка людей має помірний/сильний або нейропатичний біль. Вища вираженість болю пов’язана з тривалішим перебігом симптомів, сенсорними порушеннями, слабкістю м’язів тенара, а також психосоціальними факторами — такими як катастрофізація болю, тривога та депресія. У деяких пацієнтів симптоми також виходять за межі іннервації серединного нерва, що може вказувати на можливу центральну сенситизацію. Водночас її клінічна оцінка залишається складною, а дані різняться. Психосоціальні фактори, схоже, впливають на вираженість симптомів і можуть позначатися на результатах лікування, особливо після операцій. При цьому фізична активність може мати захисний ефект як на біль, так і на психічне здоров’я. Загалом синдром зап’ясткового каналу — це мультифакторний стан із варіабельним клінічним перебігом, на який впливають як периферичні, так і центральні механізми.

Діагностика, обстеження та класифікація 

Діагностика синдрому карпального каналу і досі залишається складною через відсутність справжнього еталонного стандарту. Електродіагностичне (EDX) тестування часто використовують, щоб оцінити функцію великих мієлінізованих нервових волокон, виявити демієлінізацію або аксональну втрату та відрізнити синдром карпального каналу від інших нейропатій. Втім, воно не оцінює функцію дрібних волокон і не охоплює всі сенсорні симптоми. Класифікація тяжкості на основі EDX не має стандартизації, і в деяких пацієнтів із симптомами результати можуть бути нормальними, хоча вони все одно можуть отримати користь від лікування. Діагностичне ультразвукове дослідження (US) доповнює оцінку, виявляючи структурні зміни, зокрема збільшення розміру серединного нерва, хоча його роль у визначенні ступеня тяжкості залишається непослідовною.

Вивільнення карпального каналу

Хоча багатьох пацієнтів ведуть консервативно, значна частина все ж проходить операцію з приводу карпального тунельного синдрому (CTR) — це поширене й загалом ефективне хірургічне втручання, хоча доступ до нього дуже різниться між країнами через відмінності в чергах та тривалості очікування. Клінічне рішення щодо направлення на операцію — складне, і його потрібно поєднувати з суб’єктивним анамнезом та об’єктивними знахідками, адже чітких порогових критеріїв не існує. Такі фактори, як атрофія тенара, тривала тривалість симптомів, стійкі або виражені симптоми, а також невдача попереднього лікування, можуть підказувати, коли варто розглянути направлення до хірурга.

Фактори ризику 

Фактори ризику наведені в таблиці 5. Найважливіші з них такі: 

• Ожиріння 
• Жіноча стать
• Вік 
• інтенсивні навантаження на силу кисті під час виконання професійних дій
• Типи робіт, такі як сільське господарство, ручна праця та виробництво 

Обстеження

Обстеження пацієнтів із підозрою на синдром зап’ясткового каналу (СЗК) має на меті відрізнити СЗК від схожих станів, виявити наявні порушення та визначити, чи підходить пацієнту неоперативне лікування. Оскільки немає діагностичного “золотого стандарту” для синдрому зап’ясткового каналу, клініцистам доводиться поєднувати дані з детального суб’єктивного анамнезу та об’єктивного огляду, включно з перевіркою можливого залучення проксимальних нервів і оцінкою кількох ділянок компресії.

Градація B: Клініцисти мають використовувати діаграму симптомів рук Katz and Stirrat (HSD), щоб описати розподіл симптомів — вона демонструє помірну до високої діагностичну точність.

Клас C: Клініцисти можуть використовувати як початкові скринінг-інструменти або опитувальник Katz і Stirrat HSD, або опитувальник Kamath і Stothard, особливо при синдромі зап’ясткового каналу, пов’язаному з роботою, оскільки обидва мають хорошу чутливість і специфічність, хоча потрібна подальша валідація.

Провокаційні тести

Провокаційні тести використовують, щоб відтворити симптоми та оцінити подразнення серединного нерва при підозрі на синдром зап’ясткового каналу, але жоден тест окремо не є достатнім для діагностики синдрому зап’ясткового каналу, і результати потрібно інтерпретувати в межах ширшого клінічного обстеження.

Грейд B: Клініцисти мають використовувати тест Фалена, тінель і карпальний компресійний тест (Дуркан) , щоб підтримати діагноз, оскільки вони мають помірну діагностичну цінність; при цьому тест Дуркана загалом демонструє найвищу точність. 

Інші тести, наприклад тест піднімання руки та тест П. Фалена (timed Phalen), показують перспективну специфічність, але потребують додаткової валідації. Нейродинамічні тести мають нижчу діагностичну цінність і краще підходять для оцінки механочутливості нерва, тоді як тест scratch collapse не рекомендується через низьку чутливість і ненадійність.

Діагностичне тестування та сенсорні вимірювання

Сенсорне та моторне тестування корисне для оцінки ступеня ураження нерва й функціональних обмежень, але саме по собі не може підтвердити діагноз тунельного синдрому зап’ястка.

Клас A: Клініцисти повинні використовувати тест з монофіламентом Semmes-Weinstein (SWMT), оскільки він демонструє хорошу надійність і кореляцію з тяжкістю синдрому зап’ясткового каналу.

Градація B: Клініцисти мають використовувати статичну двоточкову дискримінацію (2PD), щоб оцінити щільність сенсорної іннервації у людей із підозрою на синдром зап’ясткового каналу.

Клас C: Клініцисти можуть оцінювати силу хвату та силу стиснення щипком (трипод/«пінцетний» або кінчиком пальця) і оцінювати функцію кисті за допомогою PPB або DMPUT у людей із підозрою на синдром зап’ясткового каналу, порівнюючи результати з установленими нормативними значеннями.

Оцінка F: Клініцисти можуть оглядати наявність атрофії тенара — вона дуже специфічна для тяжкого синдрому зап’ясткового каналу, але має недостатньо стандартизоване кількісне визначення та обмежену діагностичну цінність.

Діагностичне тестування та сенсорні оцінки: Комбіноване тестування

Об’єднання кількох клінічних тестів у тестову батарею покращує діагностику синдрому зап’ясткового каналу порівняно з використанням лише окремих тестів.

Грейд B: Клініцисти повинні використовувати Carpal Tunnel Syndrome-6 (carpal tunnel syndrome -6), оскільки цей підхід поєднує суб’єктивні й об’єктивні дані та показує кращу діагностичну ефективність, ніж окремі тести. Оцінки ≥12 вказують на високу ймовірність синдрому зап’ясткового каналу. Точність можна ще покращити в поєднанні з ультразвуком, хоча сам по собі цей інструмент теж залишається ефективним.

Питання та думки

Діагностичні ознаки синдрому зап’ясткового каналу (синдром зап’ясткового каналу) досі потребують додаткового уточнення. Клініцистам варто системно оцінювати весь хід серединного нерва, щоб виявити можливі місця здавлення — як частину потенційного механізму «подвійного стискання». Дійсно, серединний нерв може здавлюватися в кількох анатомічних ділянках, що пояснює симптоми вздовж зони його іннервації. У цьому контексті CPG підкреслює важливість скринінгу шийного відділу хребта та інших можливих проксимальних місць компресії під час клінічного обстеження.

Що стосується діагностичних інструментів, ультразвук (УЗ) виглядає перспективним і може забезпечувати добру валідність та надійність в оцінці синдрому зап’ясткового каналу. Водночас електродіагностичне (ЕДЗ) тестування — хоча й досі широко використовується в клінічній та дослідницькій практиці — має суттєві обмеження, зокрема його неспроможність оцінювати дрібні немієлінізовані нервові волокна (C та A-δ), які є важливими чинниками болю. Це викликає занепокоєння щодо загальної валідності традиційних діагностичних підходів.

Деякі докази висвітлюють ці обмеження. Наприклад, одне дослідження повідомляє, що електродіагностичне тестування (EDX) показало вищу чутливість (87%), але низьку специфічність (27%), тоді як ультразвукове дослідження (US) — нижчу чутливість (76%), проте кращу специфічність (51%). Варто відзначити, що це дослідження оцінювало обидві методики на відповідність Carpal Tunnel Syndrome-6 (carpal tunnel syndrome -6), який у чинній настанові рекомендовано як інструмент діагностики класу B. Загалом обидві методики мають обмеження, а їхня діагностична точність досі є предметом дискусій.

Поговори зі мною про ботаніку

Брак чітко визначеного й надійного діагностичного стандарту при синдромі зап’ясткового каналу викликає важливі занепокоєння щодо того, як слід інтерпретувати чинну літературу. Хоча клінічні настанови (CPG) узагальнюють найкращі наявні докази, невизначеність у діагностиці та класифікації все ще залишається ключовим обмеженням. Рекомендація оцінювати кілька можливих місць компресії вздовж серединного нерва натякає, що синдром зап’ясткового каналу може поєднуватися з іншими станами, такими як синдром double crush або синдром грудного виходу (thoracic outlet syndrome). Таке поєднання ускладнює і встановлення діагнозу, і інтерпретацію результатів досліджень.

У більшості досліджень, присвячених втручанням при синдромі зап’ясткового каналу, діагноз встановлюють за допомогою електродіагностичного тестування або ультразвуку. Втім, ці інструменти можуть недостатньо добре розрізняти різні патології, що вражають серединний нерв. Через це вибірки досліджень стають неоднорідними, а ефекти лікування при синдромі зап’ясткового каналу — «розмитими». Хоча великі розміри вибірки в клінічних настановах (CPG) дають сильну статистичну потужність, вони також можуть приховувати індивідуальні відмінності та обмежувати застосовність узагальнених рекомендацій для конкретних пацієнтів. Тому клінічне мислення та індивідуалізований, прецизійний підхід до допомоги мають ключове значення.

Нарешті, класифікація тяжкості все ще залишається проблемною. Існуючі інструменти, які використовують для категоризації тяжкості синдрому зап’ясткового каналу, не мають достатньої валідності, що може ще більше сприяти різнорідності вибірок у дослідженнях і впливати на інтерпретацію результатів втручань.

Повідомлення на пам'ять

• Діагностика синдрому зап’ясткового каналу залишається клінічною та багатофакторною, адже досі немає справжнього «золотого стандарту». Фізіотерапевтам потрібно поєднувати суб’єктивний анамнез, об’єктивне тестування та клінічне мислення, а не покладатися на один-єдиний тест.
• Жоден окремий тест не є достатнім для діагностики синдрому зап’ясткового каналу. Провокаційні тести (Phalen, Tinel, Durkan) слід застосовувати як частину комплексної оцінки, при цьому тест на компресію карпального каналу (Durkan) демонструє найвищу діагностичну цінність.
• Діагностичну точність підвищують валідовані опитувальники, особливо схема симптомів кисті Кац і Стеррат та Опитувальник Carpal Tunnel Syndrome-6 (CTS-6), який поєднує суб’єктивні й об’єктивні дані та підвищує ймовірність діагнозу.
• Сенсорне тестування — це must для оцінки ступеня порушення, а не для підтвердження діагнозу. Тест Семмеса—Вайнштейна з монофіламентом і дискримінація двома точками — найнадійніші методи для оцінки тяжкості та втрати чутливості.

• Електродіагностичне тестування (EDX) та ультразвук корисні, але не ідеальні.

• • EDX оцінює функцію великих нервових волокон, але не враховує ураження малих волокон, і тому у пацієнтів із симптомами може давати нормальні результати.
  • УЗД виявляє структурні зміни, але не має стандартизованої класифікації тяжкості.
• Синдром зап’ясткового каналу — це не лише локальна проблема. Клініцистам варто проводити скринінг на залучення проксимальних структур (шийний відділ хребта, механізм double crush) та враховувати супутні нейропатичні стани.
• Біль часто є ключовою складовою, а психосоціальні фактори (катастрофізація, тривога, депресія) можуть суттєво впливати на інтенсивність симптомів та результати лікування.
• Фактори ризику сталі й клінічно значущі: жіноча стать, вік, ожиріння та повторні інтенсивні ручні навантаження підвищують імовірність розвитку синдрому зап’ясткового каналу.
• Поєднання тестів підвищує точність діагностики. Підхід «тестовий набір» (анамнез + клінічні тести + CTS-6 ± візуалізація) є надійнішим, ніж окремі ізольовані знахідки.
• Класифікація тяжкості досі залишається непослідовною, тож фізіотерапевтам варто ставити на перший план функціональний вплив і те, як виглядає клінічна картина пацієнта, а не жорсткі схеми стадіювання.

Посилання

Еріксон М, Лоуренс М, Лазінскі МДж, Скотт К, Мартін РЛ. Біль у руці та сенсорні порушення: Синдром зап’ясткового каналу: Оновлення 2026. Журнал ортопедичної та спортивної фізичної терапії. 2026 квіт;56(4):CPG1–CPG79. doi: 10.2519/jospt.2026.0301. PMID: 41919928.